Останній Батько-засновник Джеймс Монро. Частина перша: Війна за незалежність та перший політичний досвід

1. Війна за Незалежність

Джеймс Монро народився в доволі небагатій родині фермерів у Вірджинії. Його батько мав шотландське походження і його коріння тягнулось до доволі впливового в Шотландії "Клану Манро". Мати мала валійське походження, була дочкою відомого у Вірджинії архітектора Джеймса Джона та племінницею впливового у Вірджинії прокурора та члена місцевої Палати бюргерів (аналог палати представників в часи колоніального володіння) Джозефа Джонса. Втім, не дивлячись на доволі відомі за мірками Вірджинії прізвища, заможною родину було назвати вкрай важко.

Сам Джеймс Монро навіть не мав змоги нормально вчитись в школі, відвідуючи її лише 11 тижнів на рік, бо на фермі не вистачало робочих рук, в цьому плані господарство Монро значно поступалось таким великим рабовласницьким плантаціям, які мали Томас Джефферсон чи Джордж Вашингтон.

В 14 років померла його мати, а ще через два - батько. Опіку над Джеймсом та іншими дітьми (у Монро було два брати та сестра) взяв Джозеф Джонс, який забрав Джеймса в столицю Вірджинії - Фредеріксбург і влаштував вчитись у коледж Вільяма та Мері. Тут Джеймс, завдяки своєму дядьку, познайомився з видатними вірджинцями тих часів - Патріком Генрі, Джеймсом Медісоном, Томасом Джефферсоном і Джорджем Вашингтоном.

Саме тут Монро застали революційні події. Прийняття Короною так званих "Примусових актів" у відповідь на "Бостонське чаювання", які обмежували самоврядність колоній, викликали обурення у Вірджинії. Палата Бюргерів Вірджинії заявила протест, у відповідь губернатор Вірджинії Джон Мюррей розпустив Палату. Однак члени палати, в тому числі і дядько Монро Джозеф Джонс, не погодились розходитись і провели засідання в найближчій таверні, де ухвалили рішення про відправку делегації у Філадельфію на Континентальний конгрес для зустрічі з делегатами від інших колоній.

Британія відповіла нарощуванням флоту та військ у Вірджинії, що турбувало бюргерів. Вони знову зібрались у Річмонді і саме тут відбулась відома промова Патріка Генрі. Більшість бюргерів не хотіли ескалації, однак Генрі наполягав на створенні ополчення. "Якщо ми хочемо бути вільними - ми маємо битись! Я не знаю, що хочете ви, але за себе я кажу: дайте мені свободу або смерть!".

Патрік Генрі

Делегати коливались, але допоміг їм губернатор Мюррей, який прямо під час засідань Палати, наказав англійським військам конфіскувати зброю у вірджинців. Це було занадто. Патріку Генрі дали сформувати ополчення, яке штурмувало форти, де зберігалось конфіскована зброя під жовтими Гадсденівськими прапорами. В цей же час у Фредеріксбургу до ополчення приєднались студенти коледжу Вільяма і Мері, в тому числі і Джеймс Монро. Разом з іншими учнями та іншими мілітменами Монро штурмував резиденцію губернатора Мюррея і вимусив того тікати зі столиці на один з кораблів британського флоту.

Гадсденівський прапор

Тим часом Континентальний конгрес призначив Джорджа Вашингтона головнокомандуючим континентальними силами. Ополчення Вірджинії разом з Джеймсом Монро стало частиною Континентальної армії Джорджа Вашингтона, який направив їх посилити сили свого кузена Вільяма Вашингтона. Монро отримав звання лейтенанта, оскільки мав освіту.

Вільям Вашингтон

В цей час британці великими силами висадились у Нью-Йорку. Ополчення Коннектикуту не витримало і втекло з поля бою. Вільям послав на зустріч британцям вірджинців, які на відміну від ополчення Коннектикуту хоробро прийняли бій, однак сили були не рівні. Силам Вашингтона довелось відступати - вони покинули Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Розчарований Джордж Вашинггтон сказав своєму помічнику полковнику Джозефу Ріду, що якщо найближчим часом не станеться дива, Континентальний конгрес збирається капітулювати. Рід висловив надію на "Різдвяне диво".

Диво сталося. Джорджу Вашингонту треба була перемога будь-що і він вирішив контратакувати сили британців в Нью-Джерсі. Головною силою атаки стали вірджинці, якими командував Вільям Вашингтон. Армія Вашингтона перейшла річку Делавер і атакувала сили британців в Трентоні. Не дивлячись на те, що сили британців переважали, Континентальна армія розбила британські сили, а Вільям Вашингтон та Джеймс Монро проявили чудеса героїзму. Обоє були поранені під час бою. 

На відомій картині "Захоплення гессенців в Трентоні" Джон Трамбулла ліворуч Джорджа Вашингтона зображений поранений в бою Джеймс Монро на руках польового доктора

Джордж Вашингтон невдовзі зумів відбити контрнаступ на Трентон, а потім розбив британську армію у Прінстоні. Британці змушені були покинути Нью-Джерсі, а дух делегатів Континентального конгресу було відновлено - ні про яку капітуляцію більше не йшлося.

Джордж Вашингтон високо оцінив здібності дев'ятнадцятирічного Джеймса Монро у битві при Трентоні і присвоїв йому звання капітана, а після того, як останній одужав від поранення, забрав його в свій штаб командування в якості помічника генерала Вільяма Александера. Тут в штабі він познайомиться зі своїм в майбутньому близьким другом - французом маркізом Лафайеттом.

Маркіз Лафайетт

У вересні 1777 року британці намагались перехопити ініціативу і атакували Філадельфію. Британський генерал Хау зумів перехитрити Вашингтона і в битві при Брендівайні майже оточив Континентальну армію, якби не дії Лафайетта, який зумів власною хоробрістю та хитрими маневрами увести армію, при цьому сам зазнавши поранення.

Вашингтон наказав Монро доглянути пораненого Лафайетта, який перебував у Бірмінгемській церкві у місті Честер. Тут обидва чоловіки пустились у довгі філософські розмови, де Лафайетт розповів йому ідеї французьких просвітителів, свої думки про "всесвітню битву свободи та тиранії", і Монро прийняв багато ідей француза та став переконаним франкофілом. Обидва стали близькими друзями.

У квітні Франція вступила у війну на боці США, а Вашингтон, в тому числі завдяки особистій хоробрості, здобув перемогу у Монмуті, вигнавши британців з Філадельфії. Однак британці успішно атакували і взяли Джорджію, що загрожувало рідній Монро Вірджінії. Йому не дуже подобалась штабна робота, тому він попросив Вашингтона дати йому рекомендації і відправити на Південь. 

Джордж Вашингтон написав листа впливовому військовому і члену законодавчої асамблеї Вірджинії Арчибальду Кері, де розхвалив Монро і радив тому знайти молодому герою місце у захисті свого штату. Кері погодився і призначив Монро головнокомандуючим Ополченням Вірджинії.

Однак була проблема. Законодавча асамблея, не дивлячись на загрозу для штату, так і не змогла виділити кошти на формування і утримання ополчення, через що Монро став віртуальним командуючим не існуючого війська. Монро сам намагався переконати законодавців та марно. "Неможливість цієї асамблеї діяти вселяє біль у всіх чесних людей, що бажають процвітання нашій країни" - проголосив Монро законодавцям.

Розчарований Монро покинув лави фактично неіснуючого ополчення і вирішив повернутись до цивільного життя. Його дядько Джозеф Джонс, який став міністром юстиції штату, попросив нового губернатора Вірджинії Томаса Джефферсона взяти Монро до себе в адміністрацію.

Згадуючи поведінку старого губернатора Мюррея, вірджинці вирішили дути на воду, тому за новою Конституцією штату губернатор мав владу аж ніяку і фактично нічим не займався. Тому більшість часу Джефферсон та Монро проводили у бесідах. Обидва швидко стали близькими друзями. Глибоко ерудований, знавець грецької філософії та римського права, знавець французької, італійської та іспанської мов (навіть трохи розмовляв німецькою), Джефферсон познайомив молодого Монро з працями Цицерона, Тацита, Плутарха, Болінгброка, Хьюма, Монтескьє, Ньютона, Лока та Бекона, а також навчав Монро юриспруденції.

Томас Джефферсон

Але ідилія була недовгою. Британці атакували і захопили Чарльстон. Джефферсон, як командувач збройними силами Вірджинії, дав Монро звання полковника та призначив Військовим комісаром Вірджинії, який мав відповідати за субординацію між Ополченням Вірджинії та Південною армією Вашингтона.

Проблема була в тому, що Ополчення Вірджинії не надто змінилось з часів, коли їм керував Монро, тобто існувало тільки на папері. У Джефферсона не вистачало повноважень профінансувати Ополчення, тож фактично, прибувши у Південну Кароліну у штаб командуючого Південною Армією Йоханна Кальба, Монро став просто інформатором Джефферсона про події на фронті. Монро повідомив Джефферсона, що Кальб довго не протримається і потрібно набирати ополчення. Він покинув штаб Кальба і поїхав у Річмонд, куди перемістились органи влади, щоб вмовити законодавців нарешті дати кошти на формування ополчення. Однак успіху не мав ні він, ні Джефферсон.

Барон Йоханн де Кальб

В травні 1781 року британські війська зломили спротив Кальба і увійшли в Річмонд. Вашингтон послав на допомогу Лафайетта, але в нього було замало сил. Британці узяли Річмонд, а Джефферсон та законодавці вимушені були тікати в Шарлоттсвіль.

Роздратований Монро приїхав до свого старого друга Лафайетта і попросив, щоб він призначив його командувати одним з підрозділів. Але Лафайетт сказав, що в нього вдосталь командирів, місця немає. 

А тим часом новим губернатором Вірджинії став генерал Томас Нельсон, який змінив Джефферсона, який впав у депресію через свою нездатність сформувати ополчення і як наслідок ганебну втечу з Річмонда. Монро звернувся до Нельсона з проханням призначити його командувачем ополчення, яке нарешті Нельсон почав збирати, але отримав відмову.

Томас Нельсон

Тим часом Вашингтон, Лафайетт, французький генерал Рашамбо та Александр Гамільтон здобули разючу перемогу в Йорктауні, знищивши майже усю армію лорда Корнуолліса і яка фактично закінчила війну. Монро звісно радів, але й засмутився, що так і не зміг взяти участь у значній події. 

Картина Джона Трамбулла "Капітуляція лорда Корнуолліса"

2. Перший політичний досвід

У 1782 році Генеральна асамблея Вірджинії обрала дядька Монро Джозефа Джонса делегатом в Континентальний Конгрес. Джонс запропонував племінника у якості своєї заміни, і Вашингтон підтримав Джеймса, а отже Монро легко виграв вибори з підтримкою Джорджа Вашингтона, ставши депутатом Генеральної асамблеї Вірджинії. Делегати вітали Монро та його друга по коледжським рокам  Джона Маршала, як героїв війни і одразу призначили у Виконавчий комітет.

Однак Монро швидко розчарувався. Закони штату фактично вимагали від законодавців нічого не робити і члени асамблеї переважно влаштовували світські раути, а гра в карти чи в шахи в самій асамблеї були звичним явищем. Монро відчув себе знову розчарованим, адже хотів щось робити, а не грати в карти.

Однак перебування в асамблеї дозволило йому завести приязні стосунки з її депутатами, адже Монро мав гарні манери і був цікавим співрозмовником, багато чого навчившись у Лафайетта та Джефферсона, тому у 1783 році асамблея вирішує направити його, разом з Томасом Джефферсоном, делегатом до Конгресу Конфедерації, де вони мали замінити делегатів, строк повноважень який добігав кінця, серед яких був і Джеймс Медісон.

В Аннаполісі, столиці штату Меріленд, де засідав Конгрес Конфедерації, Монро став свідком значної події, коли командуючий Континентальною армією Джордж Вашингтон склав свої повноваження і передав їх Конгресу. "Виконавши свій обов'язок, я лишаю свою країну на волю Всемогутнього Господа, народу та його представників". Промова Вашингтона та церемонія вразили Монро. В перший раз в історії цивілізації, згадував потім Монро, людина, що мала необмежену владу і військову силу, добровільно полишає її на волю власного народу.

Картина Джона Трамбулла "Генерал Джордж Вашингтон складає свої повноваження"

Монро сподівався, що у Конгресі Конфедерації, на відміну від Генеральної асамблеї Вірджинії, йому буде, що робити, але його чекало розчарування. Делегати майже не мали повноважень, потребуючи схвалення будь-якого рішення від асамблей штатів, яке займало місяці, і частіше усього будь-які пропозиції відхилялись.

Ще гірше стало, коли Конгрес переїхав в дуже дорогий для Монро Нью-Йорк, а його близького друга Томаса Джефферсона відправили послом у Париж. Джефферсон радив Монро зблизитись з іншим своїм другом Медісоном, а самому Медісону написав листа, щоб він звернув увагу на Монро, у якого велике майбутнє в політиці, на думку Джефферсона. Так почалася дружба і між Монро та Медісоном.

Джеймс Медісон

У 1784 році Іспанія перекриває навігацію американським кораблям по річці Міссісіпі, що б'є по комерційним інтересам його рідного штату. Монро вперше виходить на публічну все-американську сцену, вимагаючи негайно поставити на місце Іспанію, навіть військовою силою. Конгрес призначає його головою Комітету з питань навігації на річці Міссісіпі, в надії, що посада припинить його агресивні промови, однак він швидко зрозумів, що це була бутафорна посада, жодних повноважень він не мав. 

Конгрес натомість надав повноваження іншому - Джону Джею, якого направив на перемовини з іспанцями. Монро вимагає прийняти резолюцію, якою зобов'язати Джея вимагати від іспанців вільного судноплавства та "не вчиняти жодних дій, що обмежать права Конфедерації". Конгрес погоджується з поправкою Монро і приймає резолюцію, якою надає чітких вказівок Джею добитись вільного судноплавства по річці Місісіпі.

Однак Джей домовляється про зовсім інше. Він укладає угоду, якою Іспанія має право перекривати судноплавство по річці Міссісіпі впродовж наступних 25-30 років, натомість Іспанія відкрила порти для американських товарів. Ця угода була явно на користь північних штатів і повністю ігнорувала інтереси штатів південних. Однак конгрес сімома голосами північних штатів проти п'ятьох голосів південних приймає угоду.

Джон Джей

Це розлютило Монро. Він навіть пише листа Вашингтону, вимагаючи того втрутитись у ситуацію, однак Вашингтон не втрутився. Хоча сам Джордж вже давно обдумував разом зі своїми соратниками Медісоном та Гамільтоном як змінити ситуацію імпотенції федеральних органів влади. Південні штати були обурені. Монро вирішив, що з нього досить. По-перше в нього банально не було грошей жити у Нью-Йорку, а по-друге поведінка делегатів від північних штатів його обурила. Він покинув Конгрес Конфедерації, щоб повернутись разом з дружиною (яку до речі зустрів саме у Нью-Йорку) до Вірджинії. Також він вирішив зосередитись на своїй юридичній практиці, щоб виправити свій тяжкий матеріальний стан.