Останній Батько-засновник Джеймс Монро. Частина сьома: Знову проти Медісона
1. Знову проти Медісона
Коли Монро повернувся на Батьківщину з Лондону, в країні розгорілися серйозні пристрасті. У відповідь на провал перемовин з Великобританією (чи те, що Томас вважав провалом, бо Монро був іншої думки), президент Джефферсон попрохав Конгрес ввести ембарго на усі іноземні товари.
"Торгівля з нами важлива для них і вони вимагають її від нас, а все що ми від них вимагали - справедливість" - промовив Джефферсон перед Конгресом.
Джефферсон повідомив конгресменам, що США більше не можуть залежати від європейських держав, які тільки і роблять, що намагаються підірвати економіку та безпеку США. Не тільки федералісти були проти, але і частина республіканців, проте Джефферсону вдалося продавити ембарго через Конгрес. І це стало катастрофою для молодої економіки та політичної єдності.
Політична карикатура на ембарго Джефферсона
Законодавча легіслатура Коннектикуту постановила, що "Акт ембарго" є "деспотичним та неконституційним" та наказала владі штату не виконувати його. В цілому уся Нова Англія, яка залежала від зовнішньої торгівлі, відмовилась виконувати Акт і продовжувала торгувати з Великобританією, порушуючи закон. Спроба федерального уряду перехоплювати кораблі, які вважала контрабандними, призвела до зниження торгівлі, а сподівання Джефферсона, що США незамінні на європейських ринках не виправдалось - на ринки, де панували США, швидко зайшли товари з Канади та Південної Америки.
Не дивлячись на спротив та саботаж Півночі, обмеження дались в знаки - надходження від експорту впали зі 108 мільйонів доларів у 1807 році до 22,5 мільйонів у 1808 році, надходження у федеральний бюджет, який жив переважно з мита, адже більшість податків Джефферсоном та республіканцями були скасовані, впали з 16 мільйонів до... декількох тисяч доларів.
Коли Монро прибув в Вірджинію, багато місцевих політиків бачили його як прагматика та дипломата і сподівались зупинити це "безумство", не давши Джефферсону протягнути в крісло президента Медісона, який, як вважалося, продовжить політику ембарго. Головним лобістом Монро став конгресмен республіканець Джон Рендольф, який почав налаштовувати Монро проти своїх друзів ще тоді, коли той був у Великобританії. Рендольф пролобіював прийняття Законодавчою асамблеєю Вірджинії постанови про те, що штат Вірджинія підтримує Монро на посаду президента, хоча Монро ще не оголошував своїх намірів, що було явним тиском.
Монро не подобалось те, що він бачив. Він не вважав дії Джефферсона розумними і вважав угоду з Великобританією кращим варіантом за те, що відбувалось зараз. Хоч він був все ще ображений на друзів, він вирішив здійснити останню спробу порозумітись і вирушив у Вашингтон.
Джефферсон і Медісон прийняли Монро дуже прохолодно і спілкувались з ним повним офіціозом. Монро намагався поговорити з друзями про події, що відбуваються, однак обидва на відріз відмовились говорити про політичні події в країні і майбутні вибори. Монро був глибоко ображений і негайно покинув Вашингтон. Прибувши у Річмонд, він написав Рендольфу, що вирішив балотуватись на посаду президента.
Серед істориків досі немає відповіді, що трапилось в період між прибуттям Монро і зустріччю у Вашингтоні, а саме чому Джефферсон та Медісон повели себе так зі своїм близьким другом. Адже Монро був ображений за те, як вони повели себе з ним під час його місії в Лондоні, проте він зробив крок до примирення, а чому так холодно себе повели Томас та Джеймс? Загадка. Дехто з істориків вважає, що як навколо Монро крутились дисиденти-республіканці і налаштовували його проти Джефферсона та Медісона, так і наколо останніх явно були ті, хто розказував про те, що Монро "лідер дисидентів". Історик Харлоу Джайлз Ангер звинувачує "атмосферу параної", що охопила політичне життя Америки на тлі конфлікту навколо ембарго. Монро, який не був у вирі подій і знаходився за океаном зберігав ясність розуму, в той час як Джефферсон з Медісоном явно пірнули в цю "параноїдальну атмосферу" і не мислили повністю адекватно на той час.
Після того, як Монро повернувся у Вірджинію та почав готуватися до президентської кампанії, Джефферсон написав йому листа, щоб дізнатись, що спонукало його піти проти друзів. Це був також крок до діалогу, який вони з Медісоном відмовились здійснити у Вашингтоні. В переписці Джефферсон зазначав, що "здається сталося непорозуміння" і він хибно дійшов висновку, що Джефферсон якимсь чином "ставив під сумнів його професіоналізм" чи навіть допускав думку, що хтось міг досягти більшого ніж Монро у Великобританії. Джефферсон запевнив, що немає жодних претензій до Монро, немає сумнівів щодо його компетентності і він лишається його близьким другом. Монро відповів, що Томасу вдалося "розвіяти його сумніви" і зараз він лишається переконаним, що жодних недружніх дій з боку президента не було і що вони лишаються друзями. Дружба була відновлена. Але тільки з Джефферсоном. Медісон все ще, з незрозумілих причин, відмовлявся спілкуватись з Монро.
Монро повідомив Джефферсона, що не дивлячись на те, що той бачить Медісона своїм наступником, він все ж виставить свою кандидатуру проти Медісона, оскільки вважає це своїм обов'язком, але обіцяє, не дивлячись на поведінку Медісона, що кампанія буде джентльменською і жодного бруду проти Медісона він собі не дозволить. Томас погодився з правом Монро, однак був засмучений, що єдність партії опинилася під загрозою. Як і в початках своєї кар'єри, Монро знову кинув виклик Джеймсу Медісону.
Прихильники Монро з Вірджинії бачили його як кандидата прагматика, який здатен покінчити з імпульсивною політикою адміністрації Джефферсона, а його навички дипломата зможуть подолати кризу у відносинах з європейськими країнами та покінчити з ембарго, яке вбивало американську економіку. Однак Монро та його союзникам не вдалося консолідувати "поміркованих" республіканців навколо нього. На платформі поміркованості виступив і віце-президент Джордж Клінтон, який також кинув виклик Медісону. Клінтон був популярний на Півночі, де було більше усього виборців, скептично налаштованих до політики Джефферсона другого строку. Також Монро явно переоцінив свою національну популярність. Так, він був відомим і популярним, особливо в світлі купівлі Луїзіани, однак більшість часу Монро провів за кордоном, далеко від Батьківщини, будучи не залученим в національну політику, в той час як і Медісон, і Клінтон знаходились у вирі політичних подій і були ближчими виборцю, бо внутрішня політика завжди на першому місці порівняно із зовнішньою.
Голоси "поміркованих" розділились між Монро та Клінтоном, причому Клінтон забрав більшість з них. Монро зайняв лише третє місце. Медісон зумів виграти номінацію, консолідувавши ядро електорату та партійних важковаговиків. Як і на початку своєї кар'єри, Монро знову програв Медісону.
2. Медісону потрібен Монро
У опозиційної Федералістської партії розгорнулася широка дискусія щодо стратегії на вибори 1808 року. Реалісти розуміли, що федералісти просто не мають осіб здатних кинути виклик навіть розколотим республіканцям. Вони пропонували підтримати Джорджа Клінтона, який балотувався як незалежний республіканець, щоб не допустити більш "радикального" Медісона в крісло президента. Однак все ж вирішили знову виставити Чарльза К. Пінкні в парі з Руфусом Кінгом, яких Джеймс Медісон впевнено виграв. Клінтон знову здобув крісло віце-президента.
Мапа виборів 1808 року
Втім Медісон здобув посаду на тлі розколотої партії, при цьому не маючи такого авторитету, який мав Джефферсон. Задля отримання впливу в Конгресі, Медісону довелось призначати в адміністрацію недосвідчених, а часто прямо некомпетентних людей, але які мали вплив в Конгресі. Одним з таких став призначений Медісоном Держсекретар Роберт Сміт, прокурор з Меріленду та міністр флоту при Джефферсоні. Він не мав жодного дипломатичного досвіду, проте був братом впливового сенатора Семюеля Сміта, який вважався неформальним головою фракції, яку назвали "шайка". Шайка зуміла захопити контроль над зовнішньою політикою Джефферсона наприкінці його другого строку і саме вони зуміли просунути Акт про ембарго, який виявився катастрофою для американської економіки.
Роберт Сміт зустрівся з британським послом і той допустив, що Британія можливо скоро припинить захоплення американських кораблів та моряків. Це була звичайна дипломатична розмова, проте Сміт роздув перед Медісоном її як свою перемогу і вмовив Медісона відкрити порти для британських товарів, переконуючи, що це одразу вирішить усі проблеми. Медісон добився відміни Акту ембарго у 1809 році, але виявилось, що британці нічого у відповідь робити не збирались і Сміт просто увів президента в оману, виставивши його у дурному становищі. Медісону довелось повертати обмеження на торгівлю з Британією і він став ще більш недолуго виглядати у цій історії.
Роберт Сміт
Джеймсу Медісону потрібен був Монро, не дивлячись на усі їхні суперечки, адже набрана ним команда, особливо в питаннях зовнішніх відносин, явно бажала кращого. Через спільних знайомих Медісон попросив запитати Монро чи не бажає він повернутись в уряд. Однак Монро відповів відмовою. Тоді Медісон вирішив зробити крок до примирення і повернути Монро у владу в декілька ходів. Він запропонував йому, як і Джефферсон в свій час, посаду губернатора Луїзіани, сподіваючись потім перетягти його в свою адміністрацію. Однак Монро знову відмовив, лишаючи Медісона на його некомпетентну команду.
Монро тим часом будував свою політичну долю, обравшись в Законодавчу асамблею Вірджинії, звідки мітив повернутися на пост губернатора. Усі вважали, що Монро стане новим лідером, який об'єднає навколо себе опозиційні Медісону кола республіканців, хоча сам Монро, щоб розвіяти ці чутки, заявив: "Я завжди був республіканцем, я боровся за республіканізм... Містер Медісон республіканець як і я. Поки він буде діяти в інтересах нашої країни, я буду з ним. Але якщо він буде діяти проти національних інтересів, я не зможу його підтримувати".
А у Медісона ситуація була усе гірше. Британські кораблі заблокували Нью-Йорк. У Батон Руж, що належав Іспанії, американські поселенці підняли повстання і Медісон доручив американських військам у війти на цю територію. Медісон оголосив суверенітет над територією усієї Флориди, але іспанці відмовлялись навіть обговорювати передачу Флориди американцям. Назрівала війна з британцями та іспанцями. Безпорадний і некомпетентний Роберт Сміт нічим тут не міг зарадити.
У березні 1811 року Медісон написав листа Монро, де просив того замінити Сміта на посту Держсекретаря, наголошуючи на тому, що "справи, що нас чекають, вкрай важливі і складні". Лист він підписав "з велико повагою та щирою дружбою".
Для Монро рішення було складним. Монро досі був ображеним на Медісона, адже той, на відміну від Джефферсона, так і не пояснив своєї поведінки і не вибачився за ситуацію з місією в Лондон та прийомом у Вашингтоні одразу після повернення. Також важливо було те, що погляди обох на зовнішню політику відрізнялись. Монро був досвідчений дипломат, який розглядав зовнішні відносини "як шахову гру, з багатьма ходами і нюансами та хвилеподібними ефектами, які можуть бути як на користь, так і ні", в той час як для Медісона вони були як гра в "Блекджек" (насправді Монро використав асоціацію з грою в "Слепджек", американською дитячою картковою грою, але щоб спростити розуміння я підібрав аналог з "Блекджеком").
Монро відповів Медісону, що той "добре знає його погляди на міжнародну політику". "Я вважав і вважаю, що угода з Британією була кращим варіантом і досі не змінив своєї думки, мої погляди лишаються тими самим" - писав він. "Якщо ви згодні прийняти мої послуги в даних умовах, то я буду радий вам служити". Медісон відповів Монро, по-суті визнавши його правоту, зазначаючи, що "рішення по угоді з британцями приймалося через дещо інше розуміння деяких фактів". Медісон зазначив, що країна зіткнулася з надзвичайною ситуацією і тому йому треба негайно зайняти пост Держсекретаря, щоб допомогти країні з неї вийти.
Монро погодився і знову повернувся на державну службу. Тепер він буде відповідати за зовнішню політику своєї держави.
Комментарии
Отправить комментарий