Проти тиранії минулого/теперішнього/майбутнього

 

"Історія - це союз між померлими, живими та ще не народженими"

Едмунд Берк

В своєму есеї "Political Economy of Freedom" британський консервативний філософ Майкл Оукшотт висловив як на мене найбільш оригінальну дефініцію сутності свободи. Дивлячись на окремі аспекти свободи в Британії, на кшталт свободи слова, асоціацій, совісті і т.д., Оукшот каже, що вони не є просто накопиченням різних свобод, а складають певну цілісність. І ця цілісність досягається, на думку Оукшотта, тим, що ані минуле, ані теперішнє, ані майбутнє не мають повноти влади над британським суспільством. "Політика нашого суспільства" - пише Оукшотт - "подібна до бесіди, де беруть участь минуле, теперішнє та майбутнє; і хоч в кожний окремий момент може домінувати те або інше, постійно домінувати не може ні перше, ні друге, ні третє, саме тому ми є вільними".

Не дивлячись на те, що на перший погляд цьому визначенню бракує "практичного виміру", емпірично ми можемо чітко ідентифікувати суспільства де бракує свободи і які якраз перебувають у тиранії минулого/теперішнього/майбутнього.

Поглянемо на сучасну Росію, як яскравий приклад суспільства, де панує "тиранія минулого". Це суспільство, яке застрягло у "поклонінні минулому", а цей культ вимагає обмежень свободи вже тут і зараз, що ми спостерігаємо на прикладі репресій тих, хто не згоден сповідувати цей культ. Більш того, сама політика країни продиктована саме минулим, але з цього приводу вже стільки написано, що не будемо повторюватись. Росія має нас цікавити тільки як об'єкт в прицілі наших воїнів.

Натомість можна загадати СРСР, який був яскравим прикладом "тиранії майбутнього", де мільйони людей зазнавали страждань та поневірянь сьогодні, а минуле було "змінено", і все це в угоду очікуванню світлого майбутнього - настання комунізму. В іншій комуністичній країні Китаї, "Культурна революція" Мао була яскравим прикладом спроби "очищення" від минулого заради наближення майбутнього. Сьогоднішній Китай трохи трансформував "ексцеси" часів товариша Мао, але все ще лишається проектом "тиранії майбутнього", що будує кібер-антиутопію, яка дозволяє будь-які методи (включно з геноцидом народів) в теперішньому для побудови "світлого майбутнього".

Але давайте подивимось на те, що не є настільки явним та однозначним - на той концепт, що зараз панує на Заході. Я стверджую, що сьогодні на Заході є спроба певних політичних еліт побудувати "тиранію теперішнього". Якщо подивитись на це в цій оптиці, ви отримаєте відповідь на те питання, яке вас дуже хвилює: чому на Заході посилюється вплив лівої ідеології?

Наприклад: чому відбувається постійний рух від капіталізму до соціалізму? Згадаємо, що Йозеф Шумпетер ідентифікував капіталізм як "творчу руйнацію". Конкуренція та вільний рух капіталу продукують знищення "неефективних активів", що дозволяє акумулювати капітал та висококваліфіковану робочу силу в тих секторах, які інноваційні та ефективні, що власне і збільшує їх інноваційність та ефективність. Самі підприємці є новаторами, які в умовах конкуренції постійно мають створювати інноваційний продукт, щоб отримувати своє місце під сонцем.

Безумовно капіталізм є рухом в майбутнє, що сприяє розвитку інновацій, технологій і навіть суспільних відносин, збагачуючи суспільство. Але подивимось на це з точки зору "теперішнього". В момент, коли капіталізм виконує свою основну функцію - творчу руйнацію - ми, спустившись з гори стратегічного погляду про більш ефективне розміщення капіталів, побачимо безробітних в цей момент часу, бідні регіони, занепадаючи сектори. Безумовно, "творча руйнація" призведе до створення нових робочих місць, економічного пожвавлення регіону у майбутньому (може навіть у ближчому) та створення нових секторів, куди буде перетікати безробітна робоча сила. Але це відбудеться "завтра". 

З точки зору "теперішнього" капіталізм є фактором нестабільності, а люди, що живуть при капіталізмі, часто переживають особистий економічний дискомфорт. "Тиранія теперішнього" і капіталізм не сумісні саме тому, що капіталізм створює його "дестабілізацію". Соціалізм обіцяє більше "захищеності" саме в теперішньому. Тому сучасний соціалізм, який проповідують сучасні західні ліві (якщо не брати ультра-лівих та анархо-комуністів), так званий "democratic socialism" не є "ступенем" побудови комунізму, коли усе суспільство має напружитись у вирі масштабної індустріалізації, не рахуючи жертви, щоб вирватись у "світле майбутнє". Ні, він націлений саме на сьогодення - на захист від "капіталістичної турбулентності" . Проблема в тому, що цей "імманентний соціалізм" вишукуючи "зони нестабільності" в капіталізмі, знаходить їх все більше і "ліквідує", але разом з цим ліквідує і його головне завдання у вигляді "творчої руйнації", що вже делігітимізує не тільки його направленість у майбутнє, а і саме майбутнє.

Або візьмемо "політкоректність" та її усі форми, так звану "інклюзивність", "різноманітність" і т.д. Ми побачимо, як ці ідеї виглядають у оптиці "тиранії теперішнього". Відносно нове слово сучасності у лівому дискурсі - "safe space", тобто безпечне місце, де усі будуть у "комфорті". Ми бачимо майже істеричне бажання лівих активістів уникнути усього, що створює, хоч найменший дискомфорт їхнім усталеним поглядам і їхньому усталеному способу життя. Ідея, що проглядається за цим бажанням - створити "комфортний простір" для усіх тут і зараз.

Однак тут є проблема. Будь-який суспільний простір є безумовно простором солідарності і взаємодопомоги, але водночас є і простором конкуренції, дискусій і навіть певного перманентного напруження. Це не протирічить одне одному, адже кожен актор суспільного простору часто грає різні ролі у ньому, що вимагають різної лінії поведінки. Він може бути меценатом для своєї "community" або певного суспільного прошарку, і водночас виконувати роль опонента для конкурента по бізнесу. Більш того, його успішність у конкуренції визначає його більшу спроможність меценатства.

На неоднорідність тканини суспільства накладається легітимність минулого та майбутнього. Історик Хейден Вайт вважав, що не існує історії як певного "набору об'єктивних фактів", Вайт стверджував, що історія є засобом легітимізації сьогодення, і відповідно є двосторонній вплив - і самої історії на висновки сучасного історичного дискурсу, і власне сучасний історичний дискурс "формує" історію. Підбір історичних фактів вже є ангажованим, хоча б тому, що таку кількість історичних фактів не можливо інтерпретувати, а значить потрібно відділити"важливі" факти від "не важливих". В середньовічній історії способи життя селянина або економічний стан королівства Франції у 14 столітті були "не важливими" фактами або точно менш важливими, ніж кількість виїздів на полювання короля Філіпа IV. Сучасний історик приділить більше уваги торгівельному балансу Франції 14 століття, ніж скажімо розпорядку денному короля. 

Виходячи з поглядів Вайта, минуле та історія не є мертвим вантажем, що лежить у нас в коморі, куди ми запускаємо істориків, які копирсаються в ній, поки ми живемо "сьогоденням" (хоча саме це і намагається зробити "тиранія теперішнього"), а є учасниками дискурсу, що відбувається прямо зараз. Але цей історичний дискурс, оскільки він живий, живить і усі "проблеми" історії та минулого, а таке їх "переживання" і дискусія щодо них створює "дискомфорт".

Саме тому, минуле має бути делигітимізоване як носій усього "реакційного" та "пригноблючого". Історія має бути деконструйована у "текст про постійне пригноблення різних груп", щоб створити їх право на "безпечне місце". Минуле, так само як і майбутнє через свою невизначеність та дискусійність стають небезпечними для "теперішнього", яке прагне "абсолютного комфорту" для усіх. Тому суспільство перетворюється у те, що Джеймс Л. Нолан назвав "Терапевтична держава" або Френсіс Фукуяма "Терапевтичним суспільством". Рух до цього стану був помітний давно, бо книга Нолана написана у 1998 році, як власне і передмова Фукуями до неї.

Але "терапевтична держава" швидко розуміє, що "добрим словом та пістолетом можна добитись більшого, аніж просто добрим словом". Тому вона неодмінно мутує у "рожеву поліцейську державу" ("The Pink Police State"), як назвав це Джеймс Пулос. І це тягне за собою усі обмеження на свободу, які можемо знайти і у "тиранії минулого", і у "тиранії майбутнього". Якщо в "тиранії минулого" обмеження свободи слова легітимізовані тим, що "наші вороги паплюжать нашу славну історію", а в "тиранії майбутнього" тим, що "свобода слова несе реакційні думки, які заважають будувати майбутнє", в "тиранії теперішнього" вони перетворюються на "hate speech", "мову ненависті", яка "дестабілізує комфортне співіснування різних людей у сьогоденні".

Якщо у "тиранії минулого" створюється фейкова історія про "минулу велич", а в "тиранії майбутнього" така ж фейкова історія про "суцільну реакційність минулого", на фоні якого майбутнє більш яскраве, то фейкова історія "тиранії теперішнього" це набір фактів перманентного пригнічення, яке "виправляє" наше славне "терапевтичне суспільство".

Усі троє налаштовані будувати "соціалізм", бо усі концепти передбачають "контроль", "захист" від "вторгнення" нерегламентованих сил чи то в наше прекрасне минуле, чи то в наше чудове сьогодення, чи то в наше чарівне майбутнє.

Безумовно створення "абсолютно комфортного суспільства" така ж утопія, як і створення комунізму чи "повернення в наш золотий вік". І як будь-яка утопія вона передбачає авторитарні підходи. І саме тому, будь-яка тиранія з трьох передбачає позбавлення свобод. І саме тому, Оукшотт побачив, що саме на взаємодії цих трьох і однаковій їх легітимності може існувати вільне суспільство.

Безумовно нам потрібно відкинути як концепт "тиранії минулого", яку пропонує Росія, так і концепт "тиранії майбутнього", що пропонує Китай (і, наприклад, філософ Дацюк). Але так саме Заходу (і нам як його частини) потрібно відмовитись від "тиранії теперішнього", що пропонують ліво-ліберали. І минуле, і теперішнє, і майбутнє мають мати однакову легітимність в суспільстві. 

Інший великий британський філософ Роджер Скрутон казав, що не можна позбавляти легітимності минуле. Минуле є накопичені поколіннями знання, які трансформувались у наші інститути та традиції. Треба мати зарозумілість сучасного ліво-ліберала, щоб вважати посереднього учня якогось Йеля вершиною еволюції, який розумніший поколінь, що збудували все на чому він зараз паразитує. Але минуле не може перетворюватись на культ або "тиранію забобонів", як називав це Оукшотт.

Також не можна позбавляти легітимності теперішнє, заради "повернення золотих часів" або "побудови світлого майбутнього". Теперішнє є в одному кроці, щоб стати минулим, а отже бере участь у накопиченні та розповсюдженні наших знань та традицій. Але теперішнє також не може стати культом і перетворитись на "тиранію проїдання", коли усі накопичені ресурси та енергія суспільства витрачається на те, щоб жити тут і зараз, а аprès nous le déluge ("після нас хоч потоп").

Не може бути позбавлено легітимності і майбутнє. Адже уся традиція, усі накопичені знання слугують головній меті - передачі їх майбутньому. Суспільство має будувати проекти майбутнього, творити інновації і нові структури, які потрібні під час технологічного розвитку. Але майбутнє не може перетворитись на "тиранію надзвичайного стану", коли потрібно зібрати усі ресурси, щоб стрибнути у "світле майбутнє" ("інакше ми усі згоримо у полум'ї кліматичних змін!"). Такий "стрибок" (спитайте у Мао) зазвичай забирає мільйони життів і мільйони понівечених доль, а "майбутнє", проект якого збудований зазвичай з відмовою від усіх надбань минулого, виявляється недосяжною фікцією і тікає по мірі наближення, як горизонт.