Останній Батько-засновник Джеймс Монро. Частина дев'ята: Вашингтонська катастрофа.

 

1. Вибори 1812 року і розкол республіканців

Катастрофічний початок війни дуже сильно вдарив по популярності президента Джеймса Медісона, а в нього мали відбутися вибори. Північ не сприймала цю війну, а Південь був занадто розчарований невдачами на фронті. Не дивлячись на те, що він мав підтримку значної фракції "яструбів" в Республіканській партії, частина республіканців, особливо північні республіканці, не хотіли висувати Медісона на другий термін. Їхнім фаворитом став віце-президент Джордж Клінтон, якого вони почали просувати у якості кандидата в президенти від республіканців. І Клінтон мав непогані шанси, адже був доволі популярним політиком того часу.

Однак втрутилась доля - Джордж Клінтон помер і позбавив анти-медісонівських республіканців харизматичної фігури. Вони вхопилися за племінника Клінтона, лейтенант-губернатора Нью-Йорка ДеВітта Клінтона, однак ДеВітт не мав такої підтримки і популярності як його дядько. В доволі не простих праймеріз Медісон переміг ДеВітта, а в пару собі взяв Елбріджа Геррі, губернатора Массачусетса для підтримки на Півночі. 

Елбрідж Геррі

Втім північні республіканці не визнали своєї поразки і вирішили всеодно виставити ДеВітта Клінтона на загальних виборах, взявши йому в пару прокурора Пенсильванії Джареда Інгерсолла, адже Пенсильванія вважалася ключовим штатом тих виборів і саме від неї залежав результат.

ДеВітт Клінтон

Федералісти ж були на роздоріжжі. В них нарешті з'явилася вагома і популярна фігура - голова Верховного суду і ярий противник війни Джордж Маршалл. Однак усі розуміли, що при участі ДеВітта Клінтона у загальних виборах, він впевнено брав Нью-Йорк, а без Нью-Йорка перемога для федералістів не можлива. Таким чином одночасна участь Клінтона та Маршалла відкривала шлях до перемоги Медісона.

Маршалл сам відмовився від номінації і закликав своїх однопартійців підтримати Клінтона. Більша частина так і зробила - помірковані федералісти вирішили підтримати Клінтона. Однак, як розкол трапився у республіканців, так без нього не обійшлось і у федералістів - радикальна частина партії вирішила всеодно номінувати Руфуса Кінга, адже на їхню думку позиція Клінтона щодо війни "занадто не зрозуміла".

Це була правда, до речі. Кампанія Клінтона стала міфологічною і перетворилась на таку собі карикатуру безпринципної політики. Річ у тім, що Клінтон приїжджаючи в південні штати проводив яструбинну кампанію, розповідаючи електорату, як він буде бити британця, а приїжджаючи в північні штати декламував пацифістські промови і запевняв, що американцям ця "війна містера Медісона" (як її охрестили на Півночі) геть не потрібна.

Розкол федералістів і балотування Кінга вартували Клінтону Пенсильванії, а отже і всього президентства. Медісон виграв ці вибори, але радіти не було чому. Вперше в історії діючий президент отримав на других виборах голосів менше, ніж на перших, республіканці ледь не втратили Конгресс, а сама партія Медісона була в кризі та розколота.

2. На шляху до катастрофи

На фронтах ситуація погіршувалась. Британцям вдалося, не дивлячись на увесь спротив невеликого амеркианського флоту та тактику "мігруючого флоту", заблокувати Делаверську та Чесапікську затоки, а також провести два вдалих морських рейди на узбережжя Меріленду та Вірджинії, що викликали паніку мешканців цих штатів.

Через публічний тиск, секретар у справах війни Вільям Остіс подав у відставку. Вибір Медісона був очевидним - він запропнував на посаду Джеймса Монро і Монро погодився. Однак це викликало обурення в Конгресі, звідки пролунали потоки звинувачень, стандартних для Америки тих часів - в прихованому монархізмі. Політики звинувачували президента та Держсекретаря, а також їх попередників, що вони створили в країні "Вірджинську монархію" (і Вашингтон, і Джефферсон, і Медісон, і Монро - усі були вихідцями зі штату Вірджинія) і "Джеймс Перший просуває на престол Джеймса Другого", як виголосив конгресмен від Массачусетсу Джозая Квінсі.

Розуміючи, що шансів пройти затвердження Конгресом в нього немає, щоб не напружувати ситуацію під час війни, Монро зняв свою кандидатуру та просив Медісона знайти іншого кандидата. Монро погодився стати тимчасово виконуючим обов'язки секретаря з питань війни допоки Медісон не знайде гідну кандидатуру. 

Не дивлячись на те, що Монро розумів, що він на посаді військового міністра тимчасово, він серйозно взявся за свої обов'язки, вирішивши ліквідувати той бардак в міністерстві, який залишив після себе Остіс. Він поділив країну на військові округи, щоб полегшити контрольованість ведення бойових дій, почав додатковий набір 50 тисяч рекрутів. Він розмістив великі гарнізони в Бостоні, Ньюпорті, Нью-Йорку, Філадельфії, Вілмінгтоні та Чарльстоні, які вважав ключовими вузлами оборони.

Монро вдалось стабілізувати фронти, тож він навіть разом зі штабом встиг розробити план контрнаступу. Монро планував вдарити з Нью-Йорка на Канаду в двох місцях: один удар планувався на Форт Джордж коло Ніагара Фоллс, інший - на Кінгстон. В разі успіху це б перерізало сполучення британської армії і поставило сили, що утримували Детройт, в складне становище. А щоб ще ускладнити життя британцям, Монро планував нанести удари на Монреаль та Квебек Сіті, що скувало б основні сили британців в Канаді. 

Тим часом Медісон довго не міг знайти кандидата на посаду військового секретаря. Політикани блокували призначення Монро, проте самі не поспішали зайняти посаду, розуміючи складність та велику відповідальність міністра в часи війни. Легше було з трибуни розповідати про "Вірджинську династію" і її загрозу Америці.

Після багатьох відмов, Медісон призначив того, хто під руку попався. А попався бригадний генерал Джон Армстронг. В Джеймса Медісона історія кадрових призначень й так була напевно найгірша серед усіх президентів тих часів, але Армстронг став кульмінацією цих поганих призначень. Він вже на той момент мав погану репутацію. Ще в часи Війни за незалежність був відомий тим, що підбурив бунт серед солдат, коли їм не виплатили зарплатню, а також був сумнозвісним автором різанини в Пенсильванії, коли він наказав своїм мілітменам просто вирізати поселення фермерів з Коннектикута, що захопили землі на півночі Пенсильванії. 

Джон Армстронг

Кадрова ситуація в ті часи у Медісона дійсно була скрутна, але чи настільки, щоб призначати Армстронга? В Армстронга була заможня дружина, за кошти якої він жив, тож він використовував її кошти, а також вплив її сім'ї (вона була сестрою вже знайомого нам Роберта Лівінгстона, колишнього посла у Франції), щоб просувати себе на різні посади і отримувати військові звання. Схоже він зумів пролобіювати себе через республіканський політикум в крісло військового секретаря. І це призначення призведе до найбільшої катастрофи в історії країни і стане темною плямою біографії Джеймса Медісона.

3. Вашингтонська катастрофа

Зайнявши офіс, Армстронг одразу ж ухопився за план наступу, розроблений Монро. Але якщо Монро і штаб прискіпливо готували атаку, збирали резерви, чекали на закінчення кампанії рекрутування, Армстронг чекати не хотів, адже хотів одразу здобути лаври героя Америки. Він почав стягувати війська в Нью-Йорк, демонстративно готуючись до наступу.

Британці помітили, що Армстронг знімає війська з усієї країни і перекидує їх під кордони з Канадою і вирішили скористатись цим. Британія почала нарощувати сили в Чесапікській затоці. Монро це стурбувало. Він вважав, що британці готуються увійти до річки Потомак і здійснити рейд на Вашингтон. Він звернувся до Армстронга, вимагаючи того посили військові сили у столиці та розміситити дозорні пукнти навколо Вашингтона, налагодивши між ними комунікацію. Армстронг відмахнувся від Монро. Його нічого не цікавило, окрім канадського наступу. Він навіть повідомив Монро, що готується сам очолити цей напад. 

Монро був в шоці, адже це не задача міністра вести війська у бій. Монро звернувся до Медісона, розповівши йому про загрозу для столиці. Медісон викликав Армстронга, але той запевнив президента, що дії британців це лише демонстрація, щоб не дати йому сформувати сили для канадського наступу. Медісон добре знав компетентість Монро і репутацію Армстронга, тож вбачається вкрай дивним як він міг стати на бік Армстронга, а не Монро. Тим не менш, Медісон вирішив, що Монро панікує, а генерал Армстронг знає, що робить.

Тим часом, компетентий генерал  Генрі Дірборн, той самий, що єдиний зумів зберегти армію і вивести її з Канади на початку війни, доукомплектував свою армію в Нью-Йорку і готовий був втілювати план Монро, тим паче він разом з Джеймсом його і розробляв. Дірборн зумів  захопити Форт Джордж та Форт Ері, та навіть місто Йорк, яке сьогодні зветься Торонто (щоправда поведінка американців в Йорку-Торонто бажала кращого, вони спалили дім губернатора, місцевий парламент та навіщось спалили бібліотеку міста). Тепер американці контролювали озеро Онтаріо. Вдалі дії Дірборна в Канаді, за задумом Монро, дійсно порушили комунікацію британської армії, що дало змогу генералу Вільяму Генрі Гаррісону піти в наступ і звільнити від британців Іллінойс та Індіану. Там же загинув і союзник британців, давній ворог Гаррісона, вождь індіанців Текумсе. 

Тут втрутився Армстронг. Розуміючи, що слава йде з рук, а героями оголосять Дірборна, Гаррісона, а може навіть і Монро, Армстронг звільняє Дірборна, одного з найбільш компетених американських генералів. Замість нього він призначає генерала Джеймса Вілкінсона, свого друга-алкоголіка, а фактично бере керування наступом в свої руки. Армстронг наказав Вілкінсону атакувати Монреаль, але армія Вілкінсона була розбита (він п'яним керував військами, це не жарт), і він тікав. Розгром п'яного Вілкінсона призвів до того, що британці знову взяли під контроль озеро Онтаріо, фактично нівелювавши усі здобутки генерала Дірборна, а потім навіть перейшли кордон, вдалим рейдом захопивши і спаливши місто Баффало в штаті Нью-Йорк. 

Джеймс Вілкінсон

Але Баффало було ще не найгіршим. Як і передбачав Монро, британці увійшли з Чесапікської затоки і висадили війська коло міста Бенедикт, штат Меріленд. Це було в 40 милях від Вашингтону. Стурбований Монро звернувся до Армстронга, вимагаючи негайно почати евакуацію уряду і урядових документів, однак Армстронг відмовив, повідомивши, що британці збираються атакувати Меріленд, а не Вашингтон. Монро вирішив діяти сам і зумів вивести документи Державного департамента, а також свою сім'ю з Вашингтона.

Коли виявилося, що британці таки рухаються в бік Вашингтона, "герой" Армстронг, який у своїх мріях бачив себе ледь не Наполеоном, що веде переможні війська Канадою, раптом керувати боями не виголосився. Він просто втік зі столиці у місто Фредерік, призначивши командувати невеликим гарнізоном міста (який він відмовлявся посилити) Вільяма Генрі Віндера, юриста, що не мав жодного досвіду командування військами. Віндер, до його честі, не втік, а з малими силами висунувся в місто Блейденсбург, щоб дати бій.

Вільям Генрі Віндер

Джеймс Монро тим часом, вивізши документи та сім'ю, повертається у Вашингтон. В столиці він збирає невелику групу мілітменів, з якими проводить розвідку коло міста Бенедикт, де були британці, та навідує Віндера у Блейденсбурзі. Зрозуміло було, що Віндер не втримається. Монро повертається в Білий дім і каже Медісону, що потрібно проводити евакуацію міста, урядових документів та самого Медісона. Обурений Медісон не хоче і чути про втечу і шле Армстронгу наказ повернутись до столиці та взяти на себе оборону, але Армстронг проігнорував наказ президента. Медісон призначив Монро керувати обороною столиці, однак вже було запізно.

Монро вирушив в Меріленд та знайшов там генерала Тобіаса Стенсбурі, з яким вони на скору руку зібрали ополчення, яке вирушило в Блейденсбург посили війська Віндера. Втім війська Віндера-Стенсбурі були не досвідченними та не обученими ополченцями, яким довелося зустрітися з добре вишколеною армією генерала Роберта Росса. В них не було шансу. 24 серпня 1814 року війська Росса розбили американські сили в Блейденсбурзі і відкрили собі шлях на Вашингтон. Медісон та інші урядовці в паніці тікали зі столиці, ледь встигнувши врятувати частину документів, в тому числі і Конституцію США. В історію це увійде як найбільш ганебна поразка американської армії.

Британці зайшли в столицю - місто Вашингтон. Місто було пограбовано. Усі адміністративні будівлі британці спалили. Згорів і Білий дім. Єдиний раз в історії США, їх столиця пала і була сплюндрована.