Останній Батько-засновник Джеймс Монро. Частина друга: Анти-федераліст та франкофіл

1. Анти-федераліст

17 вересня 1787 року тридцять два делегати Конституційного конвенту підписали документ, який його супротивники назвали "безкровним переворотом" - Конституцію США. Джордж Вашингтон, Александр Гамільтон та Джеймс Медісон цим документом вирішили покласти край роздробленості нації та імпотенції центральної влади. 

Картина "Підписання Конституції" Ховарда Чендлера Крісті

Однак не усі з цим погодились. Губернатор Вірджинії Едмунд Рендольф та делегат від Вірджинії Джордж Мейсон відмовились підписувати документ. Рендольф назвав Конституцію "зародком монархії". Джордж Мейсон заявив, що "швидше відрубає собі праву руку, ніж підпише цей документ".

Джордж Мейсон

Джордж Вашингтон теж не в повній мірі був задоволений документом, але зазначив, що "я хотів би більш ідеальну Конституцію, але це найкраще, що ми можемо отримати в цей час". 

Конституція мала бути ратифікована штатами і у Вірджинії герой Революції та колишній губернатор Патрік Генрі влаштував цілу кампанію, вимагаючи від законодавців відмовитись ратифікувати Конституцію. Він наголошував, що в Конституції немає обмежень на строки президента та членів конгресу, що "є шляхом до встановлення монархії чи олігархії", Верховний суд буде засідати без жюрі присяжних, федеральний уряд матиме змогу оподатковувати громадян без згоди місцевих органів влади "як у Британії", федеральний уряд кінець кінцем матиме змогу послати війська у будь-який штат для імплементації федеральних законів. Це все було неприйнятним для Генрі, він вважав, що саме проти цього він в свій час підняв вірджинців під лозунгом "Свобода або смерть".

Головним опонентом Генрі став Джеймс Медісон, який наголошував на компромісному характері Конституції, переконував законодавців Вірджинії, що федеральна влада матиме тільки ту владу, яка прямо вказана у Конституції та обіцяв під час зборів Конгресу США прийняти Біль про права, який обмежить права федеральної влади і захистить особисті права громадян та права штатів.

Джеймс Монро, маючи гіркий досвід роботи у Конгресі Конфедерації, спочатку став на бік свого друга Медісона, вважаючи, що Генрі "має слушні побоювання, але все ж занадто перебільшує". Однак з часом він змінює думку, тим паче проти Конституції виступив його дядько Джозеф Джонс, а його друг Томас Джефферсон давав з Парижу неоднозначні коментарі.

Ми бачили, як Конгрес Конфедерації вчинив з навігацією по річці Міссісіпі, ігноруючи права Вірджинії, наголошував Монро, то невже федеральній владі треба давати ще більше прав над правами штатів? Також Монро переймався за особисті права громадян. "Право на свободу думки, право на жюрі присяжних, свобода преси... усі природні права та привілеї людини стануть незахищеними" - переконував Монро законодавців Вірджинії.

Але на відміну від радикала Генрі, Монро намагався знайти компроміс для об'єднання нової нації. "Я визнаю необхідність сильного центрального уряду, але цей документ дає занадто багато влади федеральному уряду" - наголошував Монро. Тому, виступаючи перед Асамблеєю Вірджинії, Монро висловив чотири головних претензії до Конституції, які мають бути вирішенні, щоб Монро підтримав ратифікацію:

1. У федерального уряду не має бути права збирати податки.

2. Має бути прийнятий Біль про права

3. Між конгресом та президентом мають бути створені системи стримувань та противаг, щоб унеможливити узурпацію влади.

4. Федеральний уряд не має підписувати міжнародні та комерційні угоди без згоди штатів.

Давній друг та соратник Монро по коледжу і війні Джон Маршалл, який був на боці федералістів, зі свого місця у Асамблеї Вірджинії почав критикувати ідеї Монро як нонсенс, наголошуючи, що федеральний уряд має мати права, щоб захистити націю від іноземного вторгнення, для чого він має мати гроші та право вести міжнародну політику. "Але цей поважний джентльмен каже, що нам не треба боятись війни. Вивчайте історію!" - проголосив Маршал, вказуючи на Монро.

Також Маршалл вказав на протиріччя Монро щодо ситуації з навігацією по річці Міссісіпі. "Хто в разі чого захистить права Вірджинії в цьому питанні при слабкому федеральному уряді? Купка фермерів?" - іронізував Маршалл.

Джон Маршалл

Після Маршалла в Асамблеї виступив Медісон, який повторив аргументи Маршалла про необхідність мати сили для захисту країни, вкотре наголосив, що федеральний уряд матиме тільки ті права, які прямо вказані в Конституції та обіцяв прийняття Біля про права, над текстом якого він особисто працював.

Маршалл та Медісон переграли в риториці Генрі та Монро, і переконали Асамблею ратифікувати Конституцію США, що і було зроблено 89 голосами проти 79. В знак протесту Генрі, Монро та Мейсон покинули Асамблею.

Троє впливових анти-федералістів почали планувати як їм взяти реванш. Ідея Генрі була в тому, щоб створити міцну фракцію більшості з анти-федералістів в Конгресі, щоб паралізувати роботу Конгресу. Генрі обіцяв "зробити Конгрес США настільки імпотентним, яким був Конгрес Конфедерації".

Не дивлячись на те, що анти-федералісти програли голосування, вони лишались потужною силою у Вірджинії. Патрік Генрі виступив перед Асамблеєю і погрожував законодавцям, що якщо вони оберуть Медісона в Сенат від штату, "на вулицях будуть ріки крові". Налякані тиском Генрі, законодавці направили в Сенат двох анти-федералістів Річарда Генрі Лі та Вільяма Грейсона. 

Річард Генрі Лі

Медісон вирішив балотуватись в Палату Представників. Генрі вмовив Монро балотуватись проти Медісона. Монро все ще лишався другом Медісона і неохоче погодився. Він писав стурбованому Джефферсону в Париж, який переймався можливим розколом між його друзями, що змушений це зробити через громадянський обов'язок, але це не вплине на особисті стосунки між ними.

Це дійсно було так і Монро з Медісоном, не дивлячись на те, що належали до різних фракцій, зберегли дружні стосунки, а кампанія була джентльменською. Навіть під час кампанії обоє пересувались разом і перед публічними виступами вели дружні бесіди. Медісон переміг Монро 1308 голосів проти 972 і став представником від Вірджинії в новому Конгресі. Однак не дивлячись на успіх Медісона, федералісти навряд могли святкувати перемогу - з 9 конгресменів федералістами були лише чотири, а окрім п'ятох анти-федералістів в Палаті представників, анти-федералісти мали також двох сенаторів. Однак Медісон зумів виконати свою обіцянку,  розробив Біль про права, а також своєю поведінкою, на відміну від своїх колишніх соратників типу Гамільтона, робив все, щоб обмежувати федеральну владу, а тому здобув прихильність частини анти-федералістів і зумів їх увести з-під впливу радикала Генрі, а отже ідея Генрі про "паралізований Конгрес" не втілилась у життя.

Програвший вибори Монро не сильно переймався. Він вважав, що нарешті зможе зосередитись на своїй юридичній практиці, а також отримав радісну звістку, що його друг Томас Джефферсон повертається з Парижу, щоб стати на посаду Держсекретаря. 

Однак побути поза політикою Монро довелося не довго. У 1790 році помер сенатор Вільям Грейсон і Генрі попрохав Монро стати сенатором, щоб ще більше не зменшити присутність анти-федералістів, які після переходу ряду сенаторів на бік федералістів, опинились в Сенаті в меншості. Монро погодився і був призначений Асамблеєю сенатором замість Грейсона.

На той час Сенат прийняв "правило секретності", згідно з яким голосування Сенаторів та їхні промови в Сенаті мали бути секретними, а самі Сенатори не мали права публічно оголошувати свою позицію з політичних питань. Федералісти, які стали ініціаторами цього правила, вважали, що це позбавить сенаторів тиску з боку натовпу за їх позицію і дасть змогу їм діяти згідно своїх переконань, а не зважаючи на публічну думку.

Монро обурився цьому і почав кампанію проти "правила секретності". "Це перший крок до узурпації" - наголошував Монро. "Влада належить народу і Сенат цими правилом перевищив свої повноваження, приймаючи рішення як змовники в таємниці" - висловлював своє невдоволення молодий сенатор.

Однак більшість сенаторів федералістів була проти. Законопроект Монро про відміну "правила секретності" зазнав поразки 17 до 9 і перша законодавча ініціатива Монро провалилась.

2. Франкофіли проти англофілів

Тим часом за багато миль від США сталася подія, яка ще більше посилила розкол і так доволі розколотої молодої американської нації. Це була Французька революція.

Федералісти були переважно англофільских поглядів, а також ексцеси Французької революції ще більше робили їх доволі скептичними до подій у Франції. Президент Джордж Вашингтон запросив до себе Говернора Морріса, який вів бізнес у Франції, щоб отримати інформацію з перших вуст. Переконаний федераліст Морріс описав жахіття Французької революції, чим ще більше посилив скепсис Вашингтона. Вашингтон вирішив призначити Морріса послом у Францію, але в опозицію стали Джефферсон та Монро.

Говернор Морріс

Монро виступив перед Сенатом, заявивши, що Морріс має бізнес інтереси у Франції і його плямування Французької революції пов'язано з тим, що він веде бізнес з французькою аристократією. Монро наполягав, що США потребує об'єктивного посла, а "не таку упереджену особистість як Морріс". Однак не дивлячись на протести Монро, Сенат затвердив Морріса послом у Францію. 

Джордж Вашингтон намагався маневрувати між федералістами та анти-федералістами та намагався тримати баланс між ними в своєму кабінеті. Міністр фінансів Александр Гамільтон став лідером федералістів, а Держсекретар Томас Джефферсон став лідером поміркованого крила анти-федералістів. До Джефферсона приєднався і Медісон, який ще нещодавно боровся разом з федералістами. Медісон розглядав Гамільтона та його соратників, як аналог Генрі, але з іншого табору.

Александр Гамільтон

Адміністрація була розколота. Гамільтон та федералісти трактували пункт Конституції про те, що федеральний уряд має мати владу, достатню для реалізації своїх повноважень дуже широко, вимагаючи збільшення ролі федерального уряду. Джефферсон та Медісон трактували статтю вузько, вважаючи, що річ йде тільки про ті, повноваження, які прямо вказані в Конституції. Гамільтон задумав велику фінансову реформу, яка вимагала створення централізованої фінансової системи. Для Джефферсона та Медісона це було неприйнятною позицією. Революція у Франції остаточно розколола адміністрацію, коли Гамільтон виступив проти революції, а Джефферсон в її підтримку.

Розлючений на те, що Вашингтон призначив Морріса всупереч його позиції, Джефферсон почав писати памфлети в підтримку Французької революції і критикувати федералістів, які виступали проти неї. "Дерево свободи має час від часу бути окроплено кров'ю тиранів та патріотів. Це природньо" - писав Джефферсон. Гамільтон насідав на Вашингтона вимагаючи "звільнити цього якобінця з адміністрації". 

Анти-федералісти спробували позбавити Гамільтона посади, коли пішли чутки, що Александр замішаний в корупції, оскільки здійснив ряд виплат на ім‘я якогось Джеймса Рейнольдса. Конгрес призначив комісію з розслідування, куди увійшов Монро, разом зі спікером Палати представників Фредеріком Мюленбергом та сенатором Авраамом Венейблом. Перед Комісією Гамільтон зізнався, але не в корупції, а в тому, що мав адюльтер з дружиною Рейнолдса, а коли її чоловік дізнався, то почав шантажувати Гамільтона, який змушений був платити Рейнольдсу за мовчання. Комісія вирішила залишити Гамільтона в спокої, адже корупції вони не виявили, а відносини Гамільтона з коханками їх не стосувались. Дані комісії не були оприлюднені, але Монро по-дружньому послав їх Джефферсону, за що отримає неприємності в майбутньому.

Тим часом на континенті революційна Франція вступила у війну з коаліцією держав, в тому числі і з Великобританією, що зробило розкол американського політикуму ще глибшим. Для економіки США і Великобританія, і Франція були дуже важливими ринками збуту, тому Вашингтон чітко вирішив тримати нейтралітет.

В той же час Франція  будь-що намагалась отримати підтримку США у війні і направила до США нового посла - "Громадянина Едмона Жене". Жене провів кампанію тиску на Вашингтона, і навіть дійшов до того, що зібрав натовп на вулицях, який ледь не штурмував адміністрацію Вашингтона. Федералісти були обурені. Віце-президент Джон Адамс вимагав вислати посла, а також негайно звільнити Джефферсона, якого підозрювали у координації дій з французьким послом.

Едмон Жене

Джефферсон не збирався заспокоїти ситуацію і оголосив, що "вимоги натовпу та Жене підтримують 99 зі 100 американців". Ще більше обурення Джефферсон викликав, коли приніс прямо на засідання уряду одну французьку газету, яка звинуватила Джорджа Вашингтона у спробах створити власну монархію і зобразила на нього карикатуру, де він приміряє на себе корону. Обурений Вашингтон накричав на Томаса, кажучи: "Якщо хтось захоче створити тут монархію, то це обличчя він побачить першим перед собою. Але монархія не те, чого я боюся зараз. Анархія, ось чого я боюся!".

Як Великобританія, так і Франція відмовлялись визнати нейтралітет США. Вони затримували торгівельні кораблі США і забороняли входити їм у свої порти, економіка страждала. Ба більше - його відмовлялись визнати самі американці. "Було два табори і лише войовнича риторика" - згадував Джон Квінсі Адамс. Північні штати, банкіри, фабриканти та багато політиків федералістів вимагали від Вашингтона підтримати Великобританію і вступити у війну проти Франції. Південні штати, фермери, плантатори та анти-федералісти вимагали війни з Великобританією і повної підтримки Франції. "Битва партії свободи проти партії порядку" - назве це потім Джон Квінсі Адамс.

Джордж Вашингтон сердився і постійно звинувачував Джефферсона у не змозі довести Лондону та Парижу позицію США і підігруванні Франції. Томас Джефферсон нарешті втомився від постійних сварок з Вашингтоном та федералістами і повідомив Вашингтона, що в кінці 1793 року полишить посаду. Не бажаючи змінювати баланс сил, Вашингтон призначив на посаду держсекретаря іншого анти-федераліста, колишнього губернатора Вірджинії, Едмунда Рендольфа.

Едмунд Рендольф

Джеймс Монро в цих дискусіях підтримував анти-федералістів та Джефферсона, але займав більш помірковану позицію. Монро вітав французьку революцію, але дуже засмутився, коли дізнався про переслідування його друга Лафайетта, який змушений був тікати з Франції, його дружина була заарештована. "Це дуже сумна подія. Хоча в Америці важко знайти не дружню людину до Французької революції. В цілому американці підтримують революцію" - вважав Монро. І все ж Монро був проти радикальних закликів анти-федералістів вступити у війну з Великобританією на боці Франції і підтримував ідею Вашингтона про нейтралітет. "Я проти вступу у будь-яку війну і виступаю за мир" - писав Монро Джефферсону - "Немає такої особистої жертви, яку б не приніс в ім'я Французької революції і французького народу. Але вступаючи у війну, ми діятимемо в національних інтересах Франції, а не нашої країни".

Ситуація з обопільною блокадою як з боку Британії, так і з боку Франції напружувалась і боляче била по економіці США. Треба було щось робити. Напруження зросло після того, як Франція почала вимагати від США негайно відкликати посла Морріса, якого в Парижі бачили як "ворога революції", який "чинив постійний наклеп на Францію та її народ".

У Вашингтона виникла ідея. Він вирішив направити подвійну місію у Лондон та Париж, щоб "довести до урядів цих країн позицію США про нейтралітет". Нові посли мали переконати обидві ворогуючи столиці, що США зберігає і буде зберігати повний нейтралітет і нічим не загрожуватиме жодній з цих країн. У Лондон Вашингтон вирішив відправити англофіла і давнього опонента Монро - Джона Джея. У Париж - Джеймса Монро, як відомого франкофіла, але поміркованого. Монро погодився.

Держесекретар Рендольф, анти-федераліст та франкофіл, даючи інструкції, вийшов за межі того, що вимагав Вашингтон. "Сер, Ви направляєтесь у Францію, щоб зміцнити нашу дружбу та альянс. Ви маєте чітко пояснити, що з ким би не воювала Франція, вона лишиться нашим першим та природнім союзником".

Це повністю суперечило тому, що хотів від Монро Вашингтон, який вимагав довести до французів лише те, що США є дружньою країною і зберігає повний нейтралітет. Інструкції Рендольфа ще зіграють з новим послом злий жарт.