Останній Батько-засновник Джеймс Монро. Частина четверта: Перший активний губернатор

 1. Новий тип губернатора

У травні 1799 року Джеймса Монро обирають губернатором Вірджинії. Як вже зазначалося, посада була суто декоративна. У губернатора було лише два повноваження: скликати перші збори Асамблеї штату та бути головнокомандуючим ополченням Вірджинії у разі війни, при цьому рішення про створення такого ополчення та його фінансування приймала виключно Асамблея. Тому попередні губернатори виконували переважно представницько-декоративні функції, і навіть виконання прямих обов'язків на кшталт керування ополченням було значно ускладнено, як було з Джефферсоном під час Війни за незалежність.

Однак Монро здивував усіх, коли вирішив бути активним губернатором, чого Вірджинія ще не бачила. Він постійно виступав з промовами в Асамблеї, використовуючи свій авторитет для прийняття тих чи інших своїх ініціатив. Він вмовив Асамблею, яка до цього теж особливо не працювала, почати приймати закони. Так під тиском Монро була створена система освіти і департамент освіти штату. Монро добився виділення коштів на побудову нових доріг, що з'єднували крупні міста штату, що позитивно впливало на економіку штату. Він домігся через значний спротив законодавців створення постійного ополчення, виділення на нього коштів і проводив постійні військові навчання цього ополчення, вигризаючи гроші на них від Асамблеї.

Провідне видання Вірджинії "Richmond Examiner" зазначало, що Монро домігся неможливого - "перетворення відсутності повноважень губернатора в інструмент свого впливу через свою популярність". Монро заснував традицію щорічних звернень до Асамблеї, під час яких оголошував свої плани, звітував про вже зроблене і користувався публічністю своїх промов, щоб тиснути на членів Асамблеї. Він добився від Асамблеї створення військового арсеналу та побудував перший збройний завод для оснащення ополчення. Також вперше він побудував в штаті в'язницю і ув'язнення замінило традиційні методи покарання типу побиття.

Америка вперше побачила такий тип губернатора, який не був декорацією або просто відбував синекуру.

У 1800 році коло столиці Річмонда відбувся бунт рабів, яке очолив раб на ім'я Габріель. Монро всупереч законів штату, які передбачали, що право на командування ополченням губернатору може передати лише Асамблея, а також тільки Асамблея може оголосити додатковий набір, взяв на себе командування постійним ополченням та почав набір мілітменів. Зважаючи на криваве повстання рабів в Санто-Домінго (Гаїті), яке відбулось нещодавно і сколихнуло усіх, повторювати шлях Джефферсона в часи Війни за незалежність він не збирався.  

Не дивлячись на те, що повстання швидко розросталось, швидкі дії Монро дозволили вже за декілька днів розбити погано організовані групи рабів та схопити ватажка Габріеля. Також Монро увів жорсткі закони безпеки, забороняючи рабам перебувати у містах після заходу сонця.

Ватажок повстання рабів Габріель Проссер

Монро наказав стратити Габріеля публічно. Втім не можна сказати, що це рішення далося йому легко, оскільки він був прихильником відходу від "варварських" методів покарання. Він написав листа своєму другу Джефферсону, де пояснив, що жорсткі дії пов'язані з тим, що він не міг допустити другого Санто-Домінго. 

"В мене немає повноважень вислати їх за кордон, тому мені важко сказати яка політика має бути застосована в цьому випадку. Нам варто їх пощадити чи навпаки бути більш жорстокими? Хочу почути Вашу думку".

Джефферсон відповів листом, де заявив "Ми маємо бути милосердні". Але у випадку з Габріелем вже було запізно.

На кінець 1800 року Монро стало відомо, що президент Адамс планує візит у Вірджинію. Однак Монро досі не забув образ, які Адамс висловлював проти нього публічно. Монро написав листа Адамсу, де він нагадав тому, що його адміністрація вчиняла непровоковані напади на нього і допоки він не надасть роз'яснень та вибачень, він, як губернатор, не зможе організувати його візит в штат. Адамс нічого не відповів і скасував візит.

Втім президенство Адамса добігало кінця. Адамс був дуже не популярний і мало хто вірив, що він зможе переобратися. В часи Адамса між Францією та США велася фактично неоголошена війна на морі (в американській історіографії вона і отримала назву "Квазі-війна"). Французькі кораблі затримували та топили американські, а Адамс увів ембарго на торгівлю з Францією, проводячи політику союзу з Великобританією. Адамс підіймав податки для фінансування морської війни з Францією. Федералістський Конгрес прийняв закони "національної безпеки", які Республіканцями розглядалися як спроба нападу на свободу слова. По факту і самі Федералісти були розколоті, оскільки від них відкололись прихильники Гамільтона, які вважали Адамса занадто поміркованим. На виборах в пару собі Адамсу довелось брати представника радикального крила і фактичного керованого Гамільтоном Чарльза Пінкні, колишнього посла у Франції, щоб хоч якось об'єднати партію. Протистояв Адамсу все той же лідер Республіканців Томас Джефферсон, який обрав собі в пару вже знайомого нам Аарона Берра, який мав вплив в Нью-Йорку і міг допомогти Джефферсону виграти цей важливий штат.

На виборах стався курйоз. Річ у тім, що виборщики мали два голоси, але могли їх давати тільки одному кандидату. Той хто набирав більшість ставав президентом, а другий - віце. Республіканці хотіли, щоб Берр став віце, тому один з голосів виборщиків мав піти третьому кандидату, як федералісти віддали один голос Пінкні Джею, але слабка координація та неузгодженість дій призвели до того, що Берр та Джефферсон набрали однакову кількість голосів. А це значило, що президента мав вибрати Конгрес, де більшість була у Федералістів.

Мапа виборів 1800 року

Берр відмовився поступатись і побачив для себе шанс стати неочікуваним президентом. У Федералістів був свій розкол між фракцією Гамільтона і "поміркованими" федералістами, які вважали, що вплив Гамільтона на партію занадто великий. Гамільтон вважав Берра занадто радикальним, тому підтримував Джефферсона, свого давнього політичного ворога. Іронія, що "помірковані", щоб насолити Гамільтону, спробували протягнути в президентського крісло радикального анти-федераліста Берра. Гамільтону доведеться докласти великих зусиль, щоб протягнути свого політичного опонента Джефферсона в крісло президента. Це був лише початок сумної історії, яка закінчиться тим, що Берр застрелить Гамільтона на дуелі.

Джефферсон же, ставши президентом, ніколи не пробачить Берра і навіть в свій час спробує посадити його до в'язниці за державну зраду, втім ту справу прокурор Джон Хей, до речі майбутній зять Монро, програє в суді.

Монро тим часом займається великим проектом колонізації Заходу. Він задумав створення масштабного проекту побудови торгівельного маршруту між долиною Огайо і Чесапікською затокою, проектом Джорджа Вашингтона, який той не реалізував за життя (на той час Джордж вже помер). Він домігся виділення коштів на побудову мережі доріг до Атлантики, які були частиною його проекту.

В період свого останнього третього терміну губернаторства (законодавство Вірджинії встановлювало обмеження на три однорічних терміни), Монро обдумував ситуацію з рабами. Монро був більш поміркованим в питанні рабства, ніж Джефферсон, який ще в часи Конгресу Конфедерації подавав закон про відміну рабства, а також писав в своїх працях, що "Рабство це моральне зло, за яке ми усі будемо відповідати перед Богом". Однак, не дивлячись на більш помірковане ставлення до рабства, Монро був переконаний, що жодні жорсткі дії не зупинять подальші повстання. "Ідея свободи сидить глибоко в думках кожної людини, вона сидить глибоко в наших рабах" - писав Монро Джефферсону. Він боявся, що вороги Америки будуть підбурювати рабів до повстань і що якщо не вчинити дії, майбутні повстання невідворотні. Тому він просив президента Джефферсона виділити землі на Заході для рабів. Однак Джефферсон був проти, побоючись, що якщо створити території коло кордонів США, населені колишніми рабами, в майбутньому це призведе до війни. Він задумував переселення їх в Африку, для чого навіть вів перемовини з Британією про виділення їм земель в Сьєрра-Леоне, але вони не увінчались успіхом. Також ідеї Джефферсона не знайшли підтримки у більшості конгресменів з Південних штатів, хоча Джефферсону з великим спротивом вдалося заборонити работоргівлю і ввіз нових рабів на територію США.

2. Проблема Луїзіани

У 1763 році Іспанія купила Луїзіану у Короля Франції. Однак Іспанія так і не змогла її заселили і більш менш освоїти. Натомість анлійські колоністи, які потім стали американськими громадянами, захоплювали де-юре іспанські землі і заселяли їх. Томас Джефферсон та його Держсекретар Джеймс Медісон були впевнені, що ці землі мають належати американцям. Особливо це стосувалось важливого для американської торгівлі Нового Орлеану.

Землі, які носили назву Луїзіана в той час накладені на сучасні штати

У 1800 році міністр закордонних справ Франції Талейран звернувся до іспанців. Він пояснив їм, що іспанці не здатні колонізувати Луїзіану, а якщо так піде далі, американці її заселять, потім рушать на Техас, а звідти - на Мексику, яка була дуже важливою у видобутку золота та срібла для іспанської корони. Талейран переконував іспанців, що єдиний, хто може зупинити експансію американців в сторону Мексики - це французи, які заселять і колонізують ці землі і стануть бар'єром між Америкою та іспанською Мексикою. Кінець кінцем іспанці погодились і уклали таємну угоду, за якою Луїзіана відходила Франції, а іспанцям відходили деякі італійські землі, що захопив Наполеон. Для Наполеона це був важливий крок до відновлення могутності Французької імперії.

Шарль Моріс де Талейран-Перігор

Угода була таємною і мала фактично поставити американців перед фактом, коли Наполеон надішле 20 тисяч військ у Луїзіану. Для французів все складалося добре, адже франкофіл Томас Джефферсон виграв вибори. Почали курсувати чутки про таємну угоду, але Наполеон та Талейран запевнили американську сторону, що це все безпідставні чутки, що розпускають франкофоби-федералісти. Джефферсону цього було досить.

У Францію він направив послом відомого франкофіла Роберта Лівінгстона, що мало слугувати початком відновлення розірваних федералістами відносин. Однак чутки ширились і вже скоро стало ясно, що це правда навіть франкофілу Джефферсону. Яким би він не був франкофілом, він не міг цього допустити. Він вимагав від Лівінгстона діяти і відмовити французів від цього кроку. "Усі очі в США дивляться на Луїзіану. З часів Війни за незалежність не було більшої сенсації на американських землях" - писав він Лівінгстону. Своїм друзям в Париж Джефферсон писав, що "від Нового Орлеану залежить чверть торгівлі США". "Є така точка на Землі, володіння якою робить будь-кого нашим природнім ворогом незалежно не від чого" - пояснював Джефферсон за Новий Орлеан французам. Стурбований посол Франції, вивчивши настрої адміністрації Джефферсона, писав в Париж, що "побоюється, що американці захоплять Новий Орлеан ще до того, як ми висадимо свої війська".

Роберт Лівінгстон

Прибувший в Париж Лівінгстон добивався зустрічі з Наполеоном, але Наполеон наказав Талейрану гальмувати зустріч якомога довше. Державний секретар Джеймс Медісон запитав, чи може Лівінгстон поговорити з кимось іншим впливовим, але Лівінгстон писав своєму шефу, що немає нікого "іншого", Франція це одна людина, а "усі міністри лише його клерки". Без рішення Наполеона нічого не відбудеться. 

Наполеон вже готовий був направити 20 тисяч військ в Луїзіану, однак тут почалось чергове повстання рабів в Санто-Домінго, раби захопили усю колонію. Відправка військ в Луїзіану була вже не можлива. 

Тим часом іспанці вимагали французів прибути в Новий Орлеан. Агент Наполеона П'єр Клеман де Лузо повідомив іспанську сторону, що прибуття військ затримується через події в Санто-Домінго. Іспанці повідомили Лузо, що американці готують збройне захоплення Нового Орлеану і вони мають діяти. Іспанці забороняють перевалку та зберігання американських товарів в Новому Орлеані, побоюючись, що американці використають право заходу в місто для його захоплення. Це сильно вдарило по економіці США.

Держсекретар Джеймс Медісон наполягав, що це "фактичне оголошення війни" і вмовляв Джефферсона атакувати та захопити Новий Орлеан. Джефферсон вагався, адже хотів налагодити відносини з Францією, але опцій було все менше. В кінці 1802 року Джефферсон наказує своєму військовому міністру Генрі Дірборну готувати план захоплення Нового Орлеану.

Генрі Дірборн

Але Джефферсон вирішив спробувати вирішити питання миром в останній раз. Він просить Джеймса Монро знову повернутись в Париж в якості посла зі спеціальних доручень і домовитись з Францією щодо Луїзіани. Монро, повноваження якого як губернатора тільки но скінчились і який знову задумувався над тим, щоб полишити політику і зосередитись на домашніх справах (Монро все ніяк не вдавалось стабілізувати сімейний бюджет), змушений був знову повертатись на державну службу.